пʼятниця, 3 грудня 2010 р.

Маркопіль

Маркопіль — село Бродівського району Львівської області, центр сільської ради, до якої входять села Маркопіль і Шишківці. До 1939 р. мало статус містечка. Розташований на віддалі 36 км від районного центру м. Броди і 138 км від обласного центру — м. Львова.
"У 1939 року в Маркополі було 1,3 тис. мешканців (93% греко-католиків, 5% латинників і 2% жидів). Зараз у селі мешкає близько 700 осіб.
У Маркополі є оригінальна мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці. Стараннями місцевого пароха о. Івана Кулицького її спорудив у 1892-1896 роках будівничий Ставарський із Сіняви. Церква нагадує одночасно проекти Василя Нагірного та Юліана Захарієвича, а вінчає її пірамідальний купол у "волинському стилі". Храм розписував Антін Манастирський.
Колись тут був Маркопільський замок, від якого донині залишилися вали." [1]
Містечко засноване у 1628 році Якубом Собєським і назване на честь його сина Марка (Markopolis — Маркове місто).

UKR Markopol COA.png


Брідщина

Період Другої світової війни

22 червня 1941 р. розпочалася радянсько-німецька війна. Під Бродами відбулася велика танкова битва відома в історії як танкова битва в районі Луцьк — Дубно — Броди. З перших днів окупації фашистська адміністрація розпочала репресії проти єврейського населення. У Бродах створюється «гетто». У 1943 р. всі його мешканці були розстріляні. Декілька тисяч жителів району вивезені на примусові роботи Німеччину.
Національне життя на Бродівщині гуртувалося навколо створеного восени 1941 р. Українського допомогового комітету(УДК). Єдиними дозволеними організаціями були Українські Освітні Товариства (УОТ), які перебрали функції передвоєнних читалень «Просвіти», гуртків «Рідної школи» та ін.
Восени 1942 р. організовуються військові вишколи членів ОУН на Бродівщині в околицях Корсова і Комарівки, Боратина, Черниці, біля Жаркова, Голубиці, Чепелів і Пеняків.
В південних районах Бродівщини організовуються польські озброєні боївки. Польські села нерідко служили базами для більшовицьких партизанів. Внаслідок більшовицької агітації між українським та польським населенням складаються напружені відносини, які згодом переросли у кровопролитну ворожнечу.
З початку весни 1944 р. воєнні дії розгорнулися на території Бродівського району, де протягом чотирьох місяців знаходилася лінія фронту. Радянська армія готувалася нанести рішучий удар, ціллю якого було визволення Львова. Цей наступ отримав назву Львівсько-Сандомирської операції.
З початком липня 1944 р., коли здеморалізовані німецькі частини ледь стримували натиск радянських військ, під Броди було перекинуто Українську дивізію СС «Галичина». Сформована в 1943 р. з українців-галичан, дивізія пройшла вишкільний курс в Ногаймері. Підпорядкована 13 танковому корпусові вона зайняла найбільш небезпечну ділянку фронту на лінії Монастирок-Ражнів-Голосковичі-Суходоли-Пониква. В результаті кровопролитних боїв вона разом з вісьмома німецькими дивізіями потрапила в оточення, так званий «Бродівський котел». Дивізія «Галичина» понесла великі втрати. Тільки одній четвертій частині її складу вдалося вирватися з оточення під Білим Каменем на Золочівщині.

Післявоєнний період

Після завершення війни на Бродівщині встановлюється радянська влада. Внаслідок радянсько-польського договору про співробітництво з Бродівського повіту на бувші німецькі землі Польщі переселено майже всіх поляків.
Переважна більшість чоловічого населення була мобілізована в радянську армію. Активними темпами розпочалася колективізація на селі. За зв'язок з українським підпіллям та невиконання продзобов'язань значна кількість населення Бродівщини була піддана репресіям.
Брідська земля внесла значний вклад у національно-визвольну боротьбу 1940-50-их років. Уродженцями краю були заступник голови Генерального Секретаріату УГВР, ідеолог Петро Федун («Полтава»), окружний провідник Буковини Юліан Матвіїв («Недобитий»), командир ТВ «Золочівщина» Григорій Котельницький («Шугай»), командир охоронної боївки генерала УПА Романа Шухевича Михайло Заєць («Зенко», «Влодко») та багато інших відомих чи менш відомих діячів ОУН та вояків УПА, які віддали своє життя за Українську Державу.
Остання повстанська боївка на Бродівщині загинула 23 квітні 1954 р. у с. Лукаші в бою із відділом МДБ. Ім'я останнього повстанця, який загинув на території Бродівщини 20 жовтня 1954 р. у с. Нем'яч, Дубина Василь Прокопович («Вогник»), бойовик Золочівського надрайонного провідника «Лимана».

Пам'ятки


Руїна синагоги Броди(сер. XVIII ст.)

Скелястий велетень…

Палац Потоцького в Бродівському замку
На території Бродівського району знаходяться 24 пам'ятки архітектури державного та 48 місцевого значення.
Серед них слід відзначити в Бродах: залишки замку 1630—1635 рр. збудованого відомим французьким архітектором Гійомом Левассером де Бопланом на кошти тодішнього власника міста, великого коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Конєцпольського. Підгорецький замок будувався у 1635—1640 рр. архітектором Бопланом як літня резиденція Станіслава Конєцпольського. Він вважається однією з найунікальніших пам'яток європейського мистецтва. До замкового комплексу входять: костел, заїжджий двір з сонячним годинником та замковий парк. Неподалік від замку знаходиться дерев'яна церква св. Михайла XVIII ст. та 400-літня липа.З цього часу в місті збереглась частина оборонного валу.
Окремий інтерес представляють храмові споруди Бродів: церкви Воздвиження Чесного Хреста (колишній костел, збудований близько 1660 р.), Церква Різдва Пресвятої Богородиці (XVII—XVIII ст.), Святого Юра (XVII—XVIII ст.), Святої Трійці (сер. XVIII ст.). З історією єврейської культури пов'язані: руїна синагоги (сер. XVIII ст.) та єврейське кладовище (знаходиться в північній частині міста). В Бродах збережена також планувальна структура, яка дозволяє віднести наше місто до так званих «ідеальних міст», які розбудовувалися в пізньосередньовічній Європі. В місті збереглися оригінальні кам'яниці XVII—XX ст. У Бродах діє історико-краєзнавчий музей, де зібрані цікаві матеріали з історії, архітектури та природи краю.
На території району відомими архітектурними комплексами є Підгорецький замок та оборонний монастир в Підкамені.
На хуторі Пліснисько, який є частиною села Підгірці, розташована унікальна пам'ятка археології Плісницьке городище — місце локалізації давньоруського міста з однойменною назвою. Поруч городища знаходиться Василіанський монастир XVII—XVIII ст. монастир XVII—XVIII ст. у селищі Підкамінь. Селище Підкамінь славиться своїм оборонним монастирем збудованим в XVII—XVIII ст., який належав чернечому ордену о. домініканців. В архітектурний комплекс монастиря входять: споруда костелу, монастирські келії, оборонні мури та бастіони, коринфська колона зі статуєю Богородиці. В самому селищі знаходиться ряд цікавих каплиць. На цвинтарі збереглася частина надгробків на могилах о. домініканців.
Унікальною пам'яткою природи, яка знаходиться в с. Підкамінь є 17-ти метровий камінь — залишок морського рифу, який утворився бл. 25 млн. років тому в результаті геологічних змін земної поверхні.
В напрямку міста Берестечка збереглось ряд цікавих пам'яток: це зокрема дерев'яний костел 1930х років в с. Язлівчик, палац графів Потоцьких XVIII ст. в с. Конюшків, козацькі могили 1651 р. біля с. Шнирів, оборонні вали та руїни костелу кол. Бернардинського монастиря в с. Лешнів.
З пам'яток природи інтерес представляють три озера, так звані «Голубі вікна», що знаходяться на дорозі Ясенів-Жарків та скеля «Триніг» поблизу сіл Черниця та Переліски.


четвер, 2 грудня 2010 р.

Історія Львова

Львів — найбільше місто Західної України, що протягом багатовікової історії було науковим, культурним та національним центром регіону. В найдавніші часи — столиця Галицько-Волинської держави, згодом — адміністративний центр Руського воєводства, Королівства Галіції і Лодомерії. У 1918-19 роках — столиця ЗУНР. Після захоплення міста Польщею Львів став центром однойменного воєводства. У Другій світовій війні був окупований спочатку радянською, а потім німецькою арміями. У повоєнний період відійшов до Радянського Союзу. З 1991 року — адміністративний центр Львівської області Незалежної України



Заснування

Історики встановили, що на місці сучасного Львова, зокрема на Знесінні людське поселення існувало ще у V столітті. Ці землі належали Великоморавському князівству, а потім Польщі. Нестор Літописець згадує, що у 981 році ці землі були приєднані до Київської Русі Володимиром Великим. У часи феодальної роздробленості тут утворилося Галицьке, а згодом Галицько-Волинське князівство.

Дату заснування Львова принаймні два рази переглядали у сторону його «старішання». Так, дослідник Іван Паславський стверджує, що в процесі праці з архівними документами йому вдалося знайти письмову дату заснування Львова, яка на 16 років є старшою за 1256 рік[1]. Інші історики припускають, що Львів був заснований у 1247 році князем Данилом, як місто для його сина Лева, де би він був удільним князем.
Перша згадка про Львів міститься у Галицько-Волинському літописі (1256 р.):





« …І коли Данило і Василько збиралися до бою з татарами, трапилося таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу, і полум'я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також і зі Львова по Белзьких полях, бо сильним було полум'я пожежі.  »
.
Місто, назване королем на честь свого сина Лева, було важливою фортецею на Волинському шляхові, який з'єднував Чорне море з Балтійським і проходив через такі галицько-волинські міста, як Галич, Львів і Холм.

        Галицько-Волинська держава

Lwow 1.jpg
Після смерті короля Данила Романовича, князь Лев переніс столицю Галицько-Волинської держави у Львів. Стольним градом місто залишалося протягом усіх наступних князювань. У 1303 році король Юрій І Львович домігся від Константинопольського патріарха окремої Галицької митрополії, незалежної від Київської, з центром у Львові.
Княже місто розташовувалося навколо сучасної площі Старий Ринок. Трохи вище від сучасної церкви святого Миколи стояли княжі палати, від яких йшла вулиця на базарну площу (нині — Старий Ринок). Місто було оточене валами і двома захисними ровами. Княжий замок-дитинець стояв на горі Високий замок і був укріплений валами, мурами і частоколом. На горі і сьогодні є залишки оборонного муру фортеці. На початку ХХІ століття мер Львова Любомир Буняк виходжував ідею відбудови Високого замку, проте вона не знайшла підтримки у львів'ян. У цей період Львів населяли в основному русичі, проте завдяки столичному статусу міста тут стали засновуватися діаспорянські колонії, як-то вірменська чи німецька.
З часів Галицько-Волинської держави у Львові зберігся костел Івана Предтечі. Його князь Лев подарував своїй дружині Констанції, угорській принесі (дочці короля Бели IV), на весілля, яке відбулося у 1247 році. Церква носить ім'я Івана Предтечі тому, що церковним ім'ям князя Лева було Іван. Костел значно перебудовувався, а зараз тут діє музей найдавніших пам'яток Львова. Історики також відносять до цієї доби церкву святого Миколая, проте та церква, яка стоїть сьогодні лише збудована на місці старої княжої головної надвірної церкви 1292 року.
У княжому Львові були німецька, татарська і вірменська колонії. Навколо будинків міщани садили сади. Міські поля розкинулися на західному березі Полтви в районі сучасного проспекту Чорновола.
У 1340 році після вбивства (отруєнням) боярами останнього князя Юрія ІІ, на Львів здійснив набіг польський король Казімір ІІІ Великий, розграбувавши місто, зокрема княжий Високий замок, вивіз до Польщі галицьку королівську корону. Галицькі бояри під проводом Дмитра Детька прогнали Казіміра та утворили Галицьку боярську республіку, що проіснувала десять років на чолі із Дмитром Детьком, який прийняв титул «управитель Руської землі».

1349-1387: Становлення над Львовом польської влади


 

 

 

 

Перша львівська ратуша


Латинська катедра
У 1349 р. польський король Казімір ІІІ Великий вдруге пішов походом на Галичину і здобув Львів. Він надав місту статус столиці Руського королівства — складової частини тодішньої Польщі з правами широкої автономії.
У 1356 році Казімір дарував Львову маґдебурзьке право. У Львові було три міські управи:
  • Головна управа (до її повноважень не входило лише управління гетто та вірменським кварталом). На її чолі стояв війт, що керував міським життям і затверджувався польським королем
  • Кагал — виборна управа геттом
  • Вірменська права (до 1469 року) — управляла Вірменським кварталами




 



    Головна міська управа потребувала спеціалізованого приміщення, тому король наказав перенести центр міста з площі Старий Ринок на нове місце, південніше, збудувавши нові квартали. Для цього були запрошені німецькі ремісники, які розбудовували Львів за тамтешніми звичаями: центральна площа (з ратушею), оточена житловими кварталами, лінія укріплень. Так виникла площа Ринок і сучасне львівське середмістя (територія між проспектом Свободи, площами Міцкевича, Галицькою, Соборною та Митною, вулицями Підвальною, площею Данила Галицького та вулицями Івана Гонти і Торговою). Місто тим часом активно полонізувалося: у середмісті жили в основному поляки-католики, проте тут утворилися єврейське гетто, руський (український) квартал та вірменський квартал; у кожному із них була своя культова споруда, а за містом — цвинтар. Католицьке кладовище влаштували під стінами Латинської катедри — єдиної споруди того часу, що збереглася по сьогодні. Разом із тим все передмістя, як і навколишні села були населені русичами-українцями, була також заміська єврейська громада.
    У 1370 році польський король Людовік Угорський, по смерті Казіміра Великого призначив намісником Руського королівства князя Владислава Опольського, який через сім років передав Галичину Угорщині. Угорська зверхність тривала 9 років, після чого у 1387 році польські війська під проводом королеви Ядвіґи знову захопили Львів.

    1387-1772: під владою Польського королівства та Речі Посполитої





    План Львова 1700-ого року






    У 1387 році Львів став адміністративним центром Руського воєводства.
    У місті діяли резиденції православного, вірменського, римо-католицького і уніатського єпископів, три юдейські громади (міська, передміська та караїмська). У Львові було велике гетто і вірменська діаспора. На початку XV ст. місто налічувало близько 10 тис. жителів, а в першій половині XVII ст. воно стає найбільшим містом України (з населенням 25-30 тис. чоловік). Основою економічного розвитку були торгівля і ремесло. На львівському ринку можна було побачити шовки, килими і прянощі з країн Сходу, хутра з Росії, вина й худобу з Угорщини та Валахії, товари з інших західноєвропейських країн. У Львові розміщувалися склади, а купці були зобов'язані продати у місті третину краму. Були широко відомі вироби місцевих ремісників, об'єднаних у XVII ст. у 30 цехів (які зосереджували 133 професії).
    Турецький мандрівник Евілія Челебі писав так про львівських дівчат того часу[2]:
    « У сприятливому кліматі тутешніх місць дівчата такі гарні, що побачивши їх, одягнених у шовковий розмаїтий одяг, сонцеликих, з очима козулі, газелі, сарни, втрачаєш голову  »
    Крім цього, місто залишалося фортецею, яка не раз відбивала напади ворожих військ (найчастіше турків і татар), пережила облогу військами Богдана Хмельницького, відкупилася від турків у 1672, які тоді були союзниками Дорошенка, і була здобута лише раз — шведськими війсками. Для налагодження спільних дій проти Карла XII у 1707 р. до Львова приїздив цар Петро I.
    Водночас Львів відігравав значну роль у розвитку середньовічної культури. Заснований у 1661 р. Львівський університет був одним із найстаріших у Центральній Європі й першим на українських землях вищим навчальним закладом. Перші в Україні друковані видання «Апостол» і «Буквар» було видано також у Львові першодрукарем Іваном Федоровим. Тут діяло перше в Україні Успенське львівське православне ставропігійне братство, яке вело просвітницьку роботу серед українців, зокрема, спонукало їх не приймати католицької віри. При братстві діяла Ставропігійна греко-слов'янська школа, де навчалися православні юнаки. Вона була влаштована за принципом грецьких шкіл особисто антіохійським патріархом Іоакимом V, який, серед іншого, склав статут школи — «Порядок» — перший навчально-методичний посібник на українських землях, що складався зі вступу та 20 параграфів. Після прийняття львівським єпископатом унії у 1700 році діяльність Братства зосередилася на боротьбі з уніатами.
    У Львові того часу велося житлове будівництво «бюрґергаузен», або, як говорили галичани, міщанського дому. Це здебільшого дво- та триповерхові будинки, прямокутні у плані, часто з внутрішнім подвір'ям. Логічна, чітка система розподілу приміщень добре читалася на фасадах: у горизонтальному поділі, ритмі вікон, акцентах головного входу і балкона з консолями у формі голови лева або листя аканту. На гладких поверхнях — скульптурні рельєфи традиційної античної тематики, а частіше — галицька купецька емблематика: Меркурій, дельфіни, роги достатку як побажання успіхів господареві-торговцю. У нішах — святі патрони-захисники. Мир і добробут символізували зображення улюблених у народі мотивів голуба й голубки, квітів, інколи цілих жанрових сцен пір року: оранка у полі — весна, літо — жнива, осінь — біління полотна, зима — весілля. Частина таких будинків збереглася до нашого часу й дивує простотою та продуманістю.

    1772-1914: у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії



    Галицький сейм у Львові

    Нова ратуша









    План Львова 1887 року

    Головний павільйон Крайової виставки
    У Австрійські часи Львів був столицею Королівства Галіції і Лодомерії в великим князівством Краківським та князівсвом Освенціма і Затору — північного форпосту Австрійської держави, своєрідної буферної території перед Російською імперією, однієї із найбільших та найбідніших частин імперії. Львів двічі відвідували австрійські монархи. У цей час місто було найрозвиненішим в Україні, про що свідчать львівські новинки[3]:
    • перша в Україні регулярна «Gazet d'Leopol» («Львівська газета») (1776). Видавалася французькою мовою, мала чотири сторінки, за розміром була не більше за сучасний учнівський зошит. Друкувалася у будинку №3 на вулиці Личаківський.
    • перший в Україні міський театр (1776)
    • перша у світі повітряна куля на рідкому паливі (1784)
    • перший в Україні готель «Під римським цезарем» (1785)
    • перший у Україні вищий навчальний заклад технічного спрямування «Львівська політехніка» (1844)
    • перша у світі гасова лампа (1853)
    • перша в Україні залізниця (1861)
    • перший в Україні кінний трамвай (1880)
    • перша у світі вдала операція на виразці шлунку [4](1881)
    • перший в Європі залізобетонний міст [5] (1894)
    • перші в Україні футбольний (1894) і хокейний (1905) матчі.
    Львів також був центром українського визвольного руху. Тут діяли:
    Крім українського, Львів, нарівні з Краковом і Варшавою, став центром руху за визволення Польщі, австрійська частина якої була підпорядкована Королівству Галіції і Лодомерії. Зокрема, у Львові була утворена Головна польська рада. Серед іншого, у місті набув розмаху русофільський рух, який, спочатку мав на меті від'єднати Галичину від імперії Габсбургів, потім активно агітував за її приєднання до Російської імперії.
    Місто було резиденцією голів Уніатської церкви. Згодом католики підписали унію із місцевим вірменським архієпископом, після чого Львів став єдиним у світі містом-резиденцією епископів трьох католицьких епархій водночас (римо-католицької, греко-католицької і вірмено-католицької). У цей час у Львові діяло дві єврейські громади. Натомість лише одна — православна, які дозволили мати свою церкву лише 1894 року.
    Львів населяли в основному поляки та українці. Між ними точилися активні суперечки щодо етнічної належності міста, але, через те що магістратом традиційно управляли поляки, українське населення відчувало утиски. Варто зазначити, що українці переважно були греко-католиками. У Львові продовжувало існувати гетто, яке мало самоуправління — тут керував виборний кагал, незалежний від магістрату. У вірменській діаспорі тим часом починалися процеси полонізації.
    Спочатку австрійська влада була вельми поблажливою до корінного україно-польського населення, але згодом, з початком ХІХ століття, центральна влада почала перетворювати Львів на німецьке місто. Наприклад, навчання у Львівському університеті стало проводитися тільки німецько мовою. У з'язку з цим у 1848 році вибухнуло збройне антиавстрійське повстання. Щоб його зупинити, цісарська артилерія була вимушена обстілювати Львів. Під час повстання найбільше постраждала тодішня будівля Львівського університету по вулиці Театральній. Унаслідок повстання імператор повернув Львову колишні привілеї, зокрема у самоуправлінні й мові.
    Вже в 1830-х роках австрійський географ і статистик В.Блюменбах писав про те, що населення Львова налічувало 75 тисяч, а саме місто «надзвичай погарнішало»:

    Місто має 2612 будинків, в більшості гарних, в новому стилі збудованих, з них 425 — громадські, переважно церкви та костели. Усіх вулиць, яким дано назву — 77. На них замешкує 11718 родин. Зі своїх прибутків магістрат утримує вулиці, викладені бруківкою і освітлені, за винятком кількох, що освітлені місяцем. Добрі водотяги забезпечують ціле місто водою, а романтичні околиці служать для відпочинку…
    Близько 60 % населення тогочасного Львова складали ремісники, проте тут мешкало багато урядовців, студентів, купців, представників так званих вільних професій: лікарів, адвокатів, малярів, архітекторів-мураторів. Особливу верству складали родини священиків, в яких найсильніше зберігалися національні традиції. Львів був вельми інтернаціональним містом, в якому кожен приїжджий міг почути рідну мову.
    З 1870 року міську управу почали вибирати на вільних виборах; вона отримала право формувати магістрат — міський уряд. Так до управи увійшли представники всіх етносів Львова. Разом з цим у місті почали з'являтися політичні партії.
    З 1894 по 1900 роки у Львові, на верхній терасі Стрийського парку, діяла Виставка Крайова, на якій демонструвалися нові винаходи та наукові досягнення того часу.
    Австрійська влада знесла оборонні мури, збільшивши цим територію міста і давши передумови до його розвитку. У цей час були збудовані: нова ратуша, оперний театр, Домініканський собор, головний залізничний вокзал та багато інших важливих для міста споруд, було введено в експлуатацію електричний трамвай. В Австрійський період Полтву було пущено колектором, що дало змогу прокласти нову головну вулицю — проспект Свободи. Місто росло і збільшувалося, тому було адміністративно поділене на дільниці — прообрази сучасних районів.









    Діти на площі Святого Теодора біля безкоштовної їдальні, організованої Львівським магістратом під час Першої світової війни

    Карта Східної Європи у період Українсько-Польської війни станом на березень 1919 року

     1914-1920: у період Першої світової війни та Української революції

    З вересня 1914-ого по квітень 1915-ого Львів був окупований військами Російської імперії. У цей час у місті панував відносний спокій і великих бойових дій не велося, про що свідчить факт безперебійної роботи міський трамвай.
    У 1915 році Львів повернувся під владу Австро-Угорщини, яка згасала на очах. У 1918 році був заснований Український генаральний військовий комісаріат, який почав готувати збройне повстання. 18 жовтня цього ж року був утворений політичний представницький орган українського народу — Українська Національна Рада.
    31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії (створена 28 жовтня 1918 р. у Кракові), яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і ввести її у склад Польщі. Тому Українська Національна Рада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський намісник Галичини генерал К. Гуйн відповів категоричною відмовою. У зв'язку із цим на вечірньому засіданні УГВС 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.
    У ніч з 31 жовтня на 1 листопада відбувся Листопадовий чин і всі урядові установи у місті були захоплені українцями. Як наслідок, 1 листопада 1918 року було проголошено у Львові Західноукраїнської народної республіки. Її столицею став Львів. Згодом було затверджено Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Закон визначав територію ЗУНР, в яку залучалися українські етнічні землі і яка охоплювала Галичину, Буковину і Закарпаття. Територія ЗУНР становила 70 тис. кв. км, населення — 6 млн осіб. Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — блакитно-жовтий. Національним меншинам на території ЗУНР гарантувалися рівні права з українським населенням.
    До нової Української держави німецьке та єврейське населення ставилися доволі лояльно, проте поляки розпочали збройні дії, що ввійшли в історію, як Українсько-Польська війна. Наслідком кровопролитних боїв стало захоплення Львова 21 листопада 1918 року. Згодом ця доля спіткала і всі інші західноукраїнські землі, частина яких утворила у складі Другої Речі Посполитої Львівське воєводство.
    Під час Радянсько-Польської війни 1920 року Перша Кінна Армія під командуванням Будьонного вела в червні 1920 року авантюрний штурм міцно укріпленого Львова. Проте його охороняли 7 піхотних дивізій, 6 бронепоїздів і 50 бойових літаків польської армії. Львів радянські війська не взяли, але Перша Кінна армія внаслідок атаки на місто практично знекровилася, що й не дало радянським військам просуватися далі на захід.

    1920-1939: у складі Другої Речі Посполитої

    Рідна мова
    населення Львова
    згідно з переписом 1931 року
    [3]
    польська 198.212 (63,5 %)
    їдиш 75.316 (24,1 %)
    українська 24.245 (7,8 %)
    русинська 10.892 (3,5 %)
    інші 3.566 (1,1 %)
    Всього 312.231
    Населення Львова
    станом на 1931 рік

    [4]
    римо-католики 157.490 (50,5 %)
    євреї 99.595 (31,9 %)
    греко-католики 49.747 (15,9 %)
    православні 1.077 (0,3 %)
    інші 4.322 (1,4 %)
    Всього 312.231
    Після підписання Ризької мирної угоди Львів відійшов до Польщі і став столицею Львівского воєводства.
    22 листопада 1920 року маршалом Польщі Юзефом Пілсудзьким місто Львів було нагороджене орденом Virtuti Militari (За Військову Доброчесність) «за заслуги, покладені для польськості цього міста і його приналежності до Польщі». Варто зазначити, що, крім Львова, такої нагороди удостоїлися лише Верден і Варшава.
    У польський період у Львові значно зросла кількість українських підприємств, громадських організацій, товариств і творчих спілок. Незважаючи на здійснювану польським урядом у 1930-их роках політику пацифікації, ці організації відігравали значну роль у житті української громади Львова і Галичини. Друга Річ Посполита завершила полонізацію львівських вірмен, яких перед початком Другої світової війни практично не залишилося.
    Місто швидко повернуло собі позиції одного з важливих центрів науки та культури Польщі. У 1928 році професор Львівского університету Рудольф Вайгль створив вакцину проти сипного тифу. У цей час діє відома на весь світ Львівська математична школа, а у 1938 році Ю. Дорош зняв у Львові перший український повнометражний художній фільм «До добра і краси». У цей період створено Товариство Українських Кооператорів, УФОТО та інші, у місті діяв Таємний український університет, НТШ, Товариство «Просвіта» та інші.
    Починаючи із 1934 року у Львові запроваджені демократичні вибори магістрату: президента і трьох віце-президентів (поляка, українця та єврея), 12 лавників і радників.
    У польський період у місті набув розмаху рух львівських батярів і стала попілярною їхня мова — львівська ґвара — суміш української, польської та інших мов.

    1939-1944: у період Другої світової війни


    Парад радянських військ у Львові після здобуття міста у 1939 році згідно пакту Молотова-Ріббентропа

    Львів у період німецької окупації
    За Планом Молотова-Рібентроппа Львів, як і вся Галичина мав увійти до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Проте 12 вересня 1939 року гітлерівські війська, яким відійшла Польща, почали облогу міста. 19 вересня до міста підійшли радянські війська і почали вести перемовини з поляками про здачу Львова, проте перемовини зірвалися; нацистські війська тим часом вели бойові дії з поляками. 20 вересня армія Вермахту покинула околиці міста, згадавши про План Молотова-Рібентроппа, а через два дні польське військо здало Львів Радянському Союзові. За два роки радянської окупації нова влада чинила репресії проти українського населення, зокрема інтелігенції, подібно до репресій у Радянській Україні.
    У червні 1941 року Львів був окупований нацистськими військами Гітлера. 30 червня Організація Український Націоналістів (крило Бандери) проголосила у Львові Акт відновлення Української держави, проте ця ініціатива наразилася на невдоволення німецької адміністрації і її ініціатори були заарештовані. Надалі підпільні українські націоналісти не вели у Львові своєї діяльності через те, що у великому місті вони не мали відповідного захисту.
    Під час німецької окупації у Львові в районі Цитаделі був влаштований концтабір, відомий вбивством львівських професорів. Також у місті було влаштоване Львівське гетто на Замарстинові та Янівський концтабів на Клепарові для знищення єврейського населення, яке до війни складало близько 30% жителів міста, а під час війни було винищене. Разом з тим окупаційний режим, відкривши радянські в'язниці, показав жителям міста правду про злочини радянського тоталітарного режиму за 2 роки його управління містом.
    Львів за часів окупації був столицею дистрикту Галичина, що входив до генерал-губернаторства Польща, а не Райхскомісаріату «Україна». На чолі дистрикту стояв губернатор, що жив у Львові.
    23 липня 1944 року у місті почалася військова операція Армії Крайової з метою визволити Галичину і отримати вигідні позиції для перемовин щодо влаштування польсько-німецького кордону. Вона отримала назву «Операція Буря».
    З 24 по 27 липня Червона армія вела бої за Львів, остаточно закріпившись у місті 27 числа. Після взяття міста керівники Армії Крайової були запрошені на перемовини з керівництвом Червоної Армії, де їх заарештували.

    ] 1944-1991: у складі Радянського Союзу


    Салют у Львові на честь 5-річчя перемоги Радянського союзу у Другій світовій війні

    Відкриття пам'ятника Володимирові Леніну у Львові
    З 1944 року Львів стає адміністративним центром Львівської області.
    У радянський період місто стало центром українського національно-визвольного руху. Тут жили багато українських дисидентіві націоналістів. У 1980-их організовується «Клумба» — місце зустрічі української інтелігенції на проспекті Свободи; феномен львівської культури, що став однією з рушійних сил українського національного відродження. Варто сказати, що у Львівській області було найбільше церков на території всього Радянського Союзу.
    Згідно з повоєнним договором між СРСР і Польщею, польське населення Львова отримало змогу виїхати на Батьківщину. Тому польського населення в місті практично не залишилося. Щоб заповнити вакансії, що після цього звільнилися радянська влада запрошувала працівників з Наддніпрянської України, а також вербувала там людей. У Львові зросла кількість російського населення, яке виконувало функції присланої адміністрації, проте в індустріальні 1970-ті населення міста збільшилося за рахунок сільських жителів-українців. У місті остаточно асимілювалася вірменська діаспора, а євреї були винищені ще під час Другої світової війни, і Львів ставав відновно монотонним у національному складі містом.
    Радянська влада відкрила у місті автобусний і тролейбусний рух, пообіцяла жителям Львова підземний транспорт. У цей період місто активно росте у розвивається: було збудовано нові мікрорайони (Сріблястий, Майорівка, Сихів, Збоїща та інші); збудовано багато наукових і технічних підприємств, заводів:
    У Львові був відкритий Західний науковий центр Академії наук УРСР.
    У 1971 році місто Львів було нагороджене Орденом Леніна «за великі успіхи, досягнуті робітниками міста в господарському і культурному будівництві, у виконанні завдань п'ятирічного плану розвитку промисловості».

    Після 1991: у Незалежній Україні

    До складу України Львів увійшов як адміністративний центр Львівської області.
    У 1998 році ансамбль історичного центру Львова і Собор святого Юра були визнані ЮНЕСКО об'єктами всесвітнього культурного надбання під порядковим номером 865. Через рік у місті був проведений Шостий саміт президентів країн Центральної та Східної Європи, а 2001 року місто відвідав папа Римський Іван-Павло ІІ.
    У 2005 році зі Львова була винесена резиденція голів УГКЦ.
    На початку ХХІ століття Львів стає культурною і туристичною столицею України. У місті проводиться найбільше у країні фестивалів і тут найбільше пам'ятників архітектури.